Ну що б здавалося слова,
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!…Знать от Бога
І голос той, і ті слова
Йдуть меж люди!
Так писав більш, ніж 1,5 століття тому Т.Г.Шевченко. Слово сина українського нарос звучить як із вуст простого селянина, так і з вуст відомого артиста, як із вуст закордонного гостя, так і з вуст державного діяча. Чому це слово спонукає думати, діяти? Чому ця постать протягом такого періоду захоплює, викликає не тільки почуття смутку, втрати, але і почуття поваги, гордості, захоплення, бажання скинути капелюх навіть перед його пам’ятником? Чи справді ця постать може викликати такі почуття у кожної людини, – давайте спробуємо дізнатися з нашого огляду.
Тарас Шевченко прожив повне трагізму і болю життя, хоч спізнав і багато доброго. Душа його була навдивовижу відкрита світові, а натура до краю вразлива. Почуття справедливості, нездоланний потяг до краси брунькували в нього з дитинства.
Дитячі роки поета пройшли на Звенигородщині. Цей куточок України, найбільш густонаселений на той час, зберігав давні традиції, мав талановитих майстрів народного мистецтва. Батько Тараса — Григорій Іванович – родом з вільних низових козаків… Чому ж тоді Тарас був кріпаком? Більш детально про життя поета можна дізнатися із книги «Вічний як народ», упорядники Руденко О.І., Петренко Н.Б., видавництво «Либідь», — 1998р.
